не під очеретом, як у багатьох околишніх поміщиків, а під драницею. Дві комори у дворі теж під драницею, ворота дубові. Іван Федорович скидався на того ферта, що приїхавши на баль, де не погляне, то всі вбрані краще од нього. З пошани він покинув свій візок біля комори і підійшов до рундука пішки.
— А, Іван Федорович! — гукнув товстий Григорій Григорович, похожавши по двору в сурдуті, але без краватки, жилета та підтяжок. Та й цей убір, здавалося, обтяжував його огрядну постать, бо піт так і котився з нього струмками. — Що ж це ви казали, що зразу й придете, тільки з тіткою побачитесь, та так і не приїхали! — По цих словах губи Івана Федоровича потрапили на ті самі знайомі подушки.
— Найбільше… клопоти хазяйські. Та я приїхав до вас на годинку, маю діло…
— На годинку? От цього вже не буде! Гей, хлопче! — гукнув товстий господар і той самий хлопець в козакині вибіг із пекарпі. — Скажи Касянові, щоб зараз же припер ворота, чуєш, щоб припер як слід. А коней от цього пана хай розпряже зараз мені. Прошу до хати! Тут така спека, що в мене вся сорочка мокра.
Іван Федорович, увійшовши до хати, наважився не дармувати часу і, не вважаючи на свою несміливість, чим-дуж наступати.
— Тітонька мала честь… переказували мені, що дарчий лист покійного Степана Кузьмовича…
І не сказати, як скривилося на ці слова широке обличчя Григорія Григоровича. — Їй-богу, нічого не чую! — відповів він. — Було б вам відомо, що в мене у лівому усі сидів тарган. У руських хатах прокляті кацапи скрізь порозводили тарганів. Ніяким пером не списати, що то за мука була, — свербить та й свербить! Помогла мені вже одна стара баба і от дуже просто…
— Я хотів сказати… — наважився перебити Іван Федорович, бачучи, що Григорій Григорович навмисне зводить мову на інше; — що в духовній небіж-
