кійниця раз-у-раз мене кривдила. Та не про те мова. Як уже там було, а тільки Степан Кузьмович відписав тобі на даровизну ту саму землю, про яку оце тобі казано. Але покійниця, твоя матінка, не при людях згадуючи, кумедної якоїсь була вдачі. Сам чорт, прости мене, господи, за таке погане слово, з нею розуму не достав би. Де вона діла той дарчий лист, — бог один знає. Я думаю, просто, що він у руки попався цьому старому паничеві Григорію Григоровичу Сторченкові. Отож цьому пузатому пройдисвітові перейшов увесь його масток. Я ладна на що хоч закластися, коли він не потаїв листа.
— Дозвольте доложити, тітонько: чи не той це Сторченко, що я на станції спізнався? — Тут Іван Федорович розказав про своє спіткання.
— Хто його знає, — одказала, трохи подумавши тітонька: — може він і не пройдисвіт. Правда, він усього півроку як переїхав сюди до нас жити; за такий час чоловіка не взнаєш. Стара його мати, чула я, сама дуже розумна жінка, і, кажуть, он як тямить огірки солити. Та й килими власні її дівчата дуже гарно уміють ткати. Та як ти кажеш, що він тебе гаразд привітав, то їдь до нього. Може старий грішник послухається своєї совісти і віддасть, що не його добро. Можеш, чого доброго, поїхати і бричкою, тільки проклята дітвора усі гвіздки повитягала ззаду, треба сказати Омелькові, щоб поприбивав скрізь як слід реміння.
— Та нащо, тітонько? Я візьму візок, що ви їздите дичину стріляти.
На цім розмова скінчилася.
В обідню пору Іван Федорович виїхав до села Хортища і трохи потерпав, як почав був ізближатись до панського будинку. Будинок цей був довгенький
