і стояв як стій на однім місці, стежачи очима за чайкою, що пропадала в небі, або перераховуючи копи нажатого хліба, що вкривали поле.
Незабаром про Івана Федоровича скрізь пішла чутка, як про великого хазяїна. Тітонька і не навтішається з свого племінника, і ніколи не мине нагоди похвалитися їм. Одного дня — було це вже по жнивах, а саме під кінець місяця липня — Василиса Кашпаровна, взявши Івана Федоровича з таємничим виглядом за руку, оповістила, що вона тепер хоче поговорити з ним об ділі, яке вже здавна її клопоче.
— Тобі, любий Іване Федоровичу, — так почала вона: — відомо, що в твоєму хуторі вісімнадцять душ, правда це у ревізії, а так набереться більше, — може, буде і двадцять чотири. Та не про те мова. Ти знаєш той лісок, що за нашою левадою, і, мабуть, знаєш за тим таки ліском широченький луг — в ньому мало-мало не двадцять десятин, а сіна стільки, що можна кожного року продавати більше, віж на сто карбованців, а надто як поставлять у Гадячі, кажуть люди, кінного полка.
— А як же, тітонько, знаю: сіно там дуже добре.
— Та це я й сама знаю, що дуже добре; а чи знаєш ти, що вся земля тая, як по правді, — твоя. Чого ж ти так очі витріщив? От і слухай, Іване Федоровичу. Ти пам'ятаєш Степана Кузьмовича? Та й що питати, еге ж, пам'ятаєш! Ти тоді такс мале було, що не могло б його і на ім'я вимовити. Де ж пак! пригадую, ще як приїхала я на саме пущення перед Пилипівкою і взяла була тебе на ручки, то ти мало мені сукні не спаскудив. Тільки-тільки встигла тебе передати мамці Матропі; от який ти тоді був поганий. Та не про те мова. Вся земля, що за нашим хутором, і саме село Хортище було Степана Кузьмовича. Він, щоб ти знав, ще тебе на світі не було, як почав був наїздити до твоєї матінки; та й те сказати, в такий час саме, як твого батечка не бувало вдома. Та я проте не на докір їй говорю, упокой господи її душу! — хоч по-
