рукою і підносила достойним чарку горілки з тієї ж руки-в ладики. Мало не все вкупі — вона лаялась, красила прядиво, бігала на пекарню, робила квас, варила медове варення, клопоталася цілий день і всюди встигала. А через те й сталося, що маленький маєток Івана Федоровича, — всього вісімнадцять душ у останню ревізію, — процвітав у всій силі цього слова. До того ж вона аж надто любила свого племінника і пильно збивала для нього копійчину.
Тільки приїхав Іван Федорович додому, як життя його змінилося зовсім і пішло геть іншою цариною. Здавалося, природа на те й створила його, щоб саме заправляти вісімнадцятидушним господарством. Сама тітка помітила, що з нього буде добрий господар, хоч не у всі проте справи господарські дозволяла йому встрявати.
— Воно ще молода дитина! — звичайно промовляла вона, дарма, що Івану Федоровичу було мало не сорок літ: а де ж йому все знати! — А проте він неодступно бував при женцях та при косарях, і це давало невимовну втіху його сумирній душі. Дружній вимах десятка і більше того блискучих кіс; шелест полеглої рівним покосом трави; а там подекуди заливні співи жничок, то веселі, як гостям назустріч, то сумно-жалібні, як розлука; тихий, чистий вечір, ой, який же вечір! яке вільне та свіже повітря! і яке все живе тоді: степ червоніє, синіє і горить квітами; перепели, дрофи, чайки, коники, тисячі мушок — і від них свист, сюрчання, гудіння, перстріскування, крик, а то й ураз суголосний хор і все те не замовкає ні на одну хвилину. А сонце западає й ховається. Ой! як же посвіжіло, як гарно стало! По полю то там, то там розкладають огнища, наставляють казани; навкруги казанів сідають довговусі косарі. Пара від галушок стелеться. Сутінки сірішають… І не сказати, що тоді робилося з Іваном Федоровичем. Він забував навіть, приставши до косарів, покуштувати їхніх галушок, до яких мав охоту,
