й сторожа. Але тітонька, що здалека примітила вкриту рогожею бричку, була вже тут. І Іван Федорович дивом здивувався, коли вона сливе що підняла його на руках, немов був непевен, чи це та сама тітка, що була писала йому про свою неміч та хвороби.
Тітонька Василиса Кашпаровна мала на той час літ біля п'ятдесяти. Замужем вона не була ніколи і говорила звичайно, що дівоча стать для неї найдорожча в світі. Проте, як пригадаю, ніхто до неї й не сватався. Бувало все те від того, що всі чисто чоловіки робилися коло неї якісь несміливі і ніколи не наважувалися освідчитися їй. «Дуже великого характеру Василиса Кашпаровна!» говорили женихи і говорили правду, бо ж Василиса Кашпаровна хоч кого зробить од трави тихішим. П'яничку мірошника, що був уже зовсім нікчемний, вона твердою рукою власною доти день-у-день за чуба смикала, аж поки, без жодних особливих заходів, таки зробила з нього золото — не чоловіка. Зросту була вона велетенського; огрядність і силу мала не меншої міри. Здавалося, природа допустилася непрощеної помилки, призначивши їй носити темно-брунатний по буднях капот з дрібненькими зборочками та червону кашемирову шаль на великдень і на свої іменини, тоді як їй чи не найбільше були б до покраси драгунські вуса та високі ботфорти. Зате все, коло чого ходила, пасувало до її вигляду: вона їздила сама човном, погрібаючись веслом незгірше від якого рибалки; била дичину; стояла невідступно в косарів над душею; знала достеменно, скільки в неї динь та кавунів на баштані, брала мостового по п'ять копійок з воза що переїздив через її греблю; лізла на дерево і трусила груші; била ледачих васалів своєю страшною
