На завтра, коли Іван Федорович прокинувся, товстого поміщика вже не було. Це була єдина прикметна пригода, що сталася з ним дорогою. На третій день після цього він під'їздив до свого хуторця.
Тут почув він, що серце в нього сильно забилося, коли визирнув, махаючи крилами, вітряк і коли в міру того, як єврей поганяв своїх коней під гору, в долині показувався рядок верб. Живо і ясно виблискував поміж ними став і дихав холодком. Тут він купався колись. В цьому самому ставку він з хлоп'ятами брів колись по шию в воді — по раки. Бричка виїхала на греблю, і Іван Федорович побачив той самий старосвітський домочок, укритий очеретом; ті самі яблуні й черешні, по яких він лазив колись крадькома, Тільки що заїхав він у двір, як зусюди позбігалися собаки всілякої масти: руді, сірі, рябі. Деякі з них гавкаючи кидалися коням під ноги; інші бігли ззаду, почувши, що вісь вимащено салом. Одни, стоячи коло пекарні і накривши кістку лапою, захо́дився на ввесь голос; другий гавкав здалеку і бігав назад і вперед, помахуючи хвостом і немов примовляючи: «Ось погляньте, люди хрищені який я молодий та хороший!» Хлоп'ята в замурзаних сорочках бігли дивитись. Свиня, що похожала по двору з шістнадцятьма поросятами, підняла вгору допитливо своє рило і хрюкнула дужче проти звичайного. У дворі лежало на землі багато ряден з пшеницею, просом та ячменем і сушилися на сонці. На стрісі сушилося теж чимало всілякого зілля: Петрових батогів, нечуй-вітру та іншого.
Іван Федорович так захопився, все те розглядаючи, що стямився тільки тоді, як рябий собака вкусив єврея, що злазив з брички, за литку. Збіглася двірня, а то були куховарка, одна баба та дві дівки у шерстяних спідницях — і після перших вигуків: «Та це ж панич наші!», оповістили, що тітонька садили на городі пшеничку разом з дівкою Палажкою та машталіром Омельком, який часто правив за городника
