гість сам знає, що йому взяти. Іване Федоровичу, візьміть крильце, оте друге, з пупком. Та чого ж ви так мало взяли? Беріть ніжку! А ти чого рота роззявив там з блюдом? Проси! Ставай, ледащо, навколішки, проказуй мені зараз: «Іване Федоровичу, візьміть ніжку!»
— Іване Федоровичу, візьміть ніжку! — проревів, стаючи навколішки, камердин з блюдом.
— Гм, що це за індички! — промовив стиха Іван Іванович, вдаючи нехтування та обертаючись до свого сусіда. — Хіба такі мають бути індички? От якби ви в мене індичок побачили! От, повірте, що в однієї жиру більшс, ніж у десятка таких, як оце. Чи повірите, мій добродію, навіть дивитися гидко, як ходять по двору, — такі вигодувані!..
— Іване Івановичу, та ти брешсш! — сказав Григорій Григорович, дослухавшися до його речей.
— Я вам скажу, — знову провадив своєї Іван Іванович до сусіда, удаючи, наче не чув Григорія Григоровича слова: — торік, коли я посилав їх до Гадячого, давали по п'ятдесят копійок за штуку. Та й то не хотів брати.
— Іване Івановичу, я ж тобі кажу, що брешеш ти! — проказав Григорій Григоровичу, задля більшої виразности, склад за складом і голосніше, як перше. Але Іван Іванович, удаючи наче б то річ зовсім не до нього, провадив таки те саме, тільки багато вже тихше: — Далебі, мій добродію, не хотів брати. В Гадячому ні в одного тобі поміщика…
— Іване Івановичу! таки дурень ти та й більш нічого, — голосно промовив Григорій Григорович. — Та Іван же Федорович знає все те краще, як ти, і тобі не повірить.
Тут Іван Іванович тяжко образився, замовк та й заходився біля індички, дарма що була вона не така годована, як ті, що ото гидко на них і дивитись.
Брязкання ножів, ложок та тарілок на якийсь час заступило розмову: та найдужче чути було Гри-
