Федорович. «Це я, жінка твоя, тягну тебе, бо ж ти — дзвін». «Ні, я Іван Федорович, я не дзвін», кричав він. «Ні, ти дзвін», говорив, проходячи повз нцього, полковник П*** пішого полку… А то раптом снилося йому, наче жінка зовсім не людина, а якась вовняна матерія: буцім то він у Могилеві заходить до купця в крамницю. «Якої вам кажете матерії?» говорить крамар: «ви візьміть жінки, це наймодніша матерія. Дуже добра! з неї тепер усі сурдути шиють». Крамар міряє і ріже жінку. Іван Федорович бере під паху, іде до єврея, кравця. «Ні», каже єврей: «це погана матерія. З неї ніхто не шиє собі сурдутів»…
В страху і в нестямі будився Іван Федорович. Холодним потом обливався.
Скоро він устав вранці, зразу ж удався до оракула, на кінці якого доброчинний книгар, через власну і то не абияку добрість та щирість, умістив коротенького сонника. Але там не було нічогісінько, хоч трохи навіть схожого на такий недоладний сон.
Тимчасом у тітчиній голові достиг зовсім новий намисел, про який дізнатись маєте з дальшого розділу.
