карню, я забула загадати Солосі, що на вечерю, а вона, мабуть, сама про те і не подумала.
Та Іван Федорович стояв, немов громом прибитий. Правда, Марія Григоровна таки дуже непогана собою панна; але женитися… Це здавалося йому таке чудне, таке дивне, що він і помислити об тім без страху не міг. Жити з жінкою… не втямку. Він не сам буде в своїй кімнаті, але їх має скрізь бути двоє. Піт висипав йому на обличчі в міру, як він заглиблювався в думки.
Раніш заведеного ліг він до ліжка, та, проти всякого свого намагання, ніяк не міг заснути. Вкінці пожаданий сон, цей всесвітній миротворця, прийшов до нього; але який сон! Таких недоладних нічниць він ніколи ще не бачив. То снилося йому, наче б то все круг нього гуде, крутиться. А він біжить, біжить, ніг під собою не чує… от уже знемагає… Враз хтось хапає його за вухо «Ай! хто це?» — «Це я, твоя жінка!» гомоном відповідав йому якийсь голос. І він рантом прокидався. То уявлялося йому, наче він уже жонатий, що все в їхньому домочку таке дивне, таке чудне: в його кімнаті стоїть замість самотнього — подвійне ліжко. — На стільці сидить жінка. Йому чудно; він не знає, як до неї приступити, про що говорити з нею; і помічає, що в неї якесь гусяче лице. Ненароком повертається в бік і бачить другу жінку, теж із гусячим лицем. Повертається в другий бік — стоїть третя жінка. Назад — ще одна жінка. Тут йому робиться тосно. Кинувся він до саду; та в саду душно. Він скинув кашкета, бачить: у кашкеті сидить жінка. Піт виступив йому на обличчі. Поліз до кешені по хустку — і в кешені жінка. Вийняв з уха вату — і там сидить жінка… То раптом скакав він на одній нозі, а тітка, дивлячись на нього, говорила з поважним виглядом: «А тож маєш тепер скакати, бо ти вже чоловік жонатий». Він до неї, так тітонька вже не тітонька, а дзвіниця. І чує він, як хтось тягне його віжками на дзвіницю. «Хто це тягне мене?» жалісно спитався Іван
