повернулися. Поговоривши ще трохи, Василиса Кашпаровна попрощалася з старою і з паннами, хоч і як запрошували її зостатися на ніч. Стара і панна вийшли на ґанок провожати гостей і довго ще кланялися тітоньці і племінникові, що виглядали з брички.
— Ну, Іване Федоровичу, про що ж таке говорили ви удвох з панночкою? — запиталася дорогою тітонька.
— Вельми скромні і доброзвичайні панночка Марія Григоровна, — сказав Іван Федорович.
— Слухай, Іване Федоровичу! я таки хочу поговорити з тобою серйозно. Тобі вже, богу дякувати, тридцять восьмий рік. Чин на тобі вже хороший; час і про дітей подумати. Тобі неодмінно треба мати жінку…
— Як, тітонько! — аж скрикнув з переляку Іван Федорович: — як то жінку! Ні, тітонько, змилуйтесь… Ви зовсім мене в сором загоните… я ще ніколи не був жонатий. Та й не знаю, що маю з нею робити!
— Дізнаєшся, Іване Федоровичу, дізнаєшся, — промовила, посміхаючись, тітка, і подумала сама до себе: «куди там, ще зовсім молода дитина, нічого не знає!» Так, Іване Федоровичу, — провадила вона далі в голос: — кращої жінки і не знайти тобі, як Марія Григоровна. Тобі ж до того вона дуже сподобалась. Ми вже про те багато дечого переговорили з старою: вона б дуже рада тебе мати зятем. Правда, не знати ще, що скаже цей лиходій Григорович. Та ми на нього не подивимось і хай тільки помислить не віддати приданого, — ми його судом — В цей час бричка під'їхала до двору, і ветхі шкапи пооживали, почувши близенько вже стайню.
— Слухай, Омельку! коням дай спершу відпочити гаразд, не веди зараз, як розпряжеш, до водопою, воно ж коні гарячі! — Ну, Іване Федоровичу, — казала далі, висідаючи, тітонька: — я раджу тобі добре таки над цим розмислити. Мені ще треба забігти на пе-
