З цією історією та сталася історія: нам розказував її, як приїздив з Гадячого, Степан Іванович Курочка. А треба ж вам знати, що пам'ять у мене — то й не сказати, яка лиха: чи говори, чи не говори, — все одно. Однаково, що й у решето воду лити. Отже за собою такий гріх знаючи, нарочито й просив його її на папері списати. Ну, дай йому боже здоров'я, чоловік він був завсіди для мене добрий, взяв та й списав. Поклав я її до столика маленького; та ви, мабуть, гаразд його знаєте: він стоїть у кутку, як саме в двері увійти… Та я й забувся, що ви ніколи й не бували в мене… Стара моя, що вже тридцять літ живу з нею, грамоти зроду не вчилася; нема з чим і критись. Отож і примічаю я, що вона пиріжки пече все на якімсь папері. Пиріжки вона, любі читателі мої, пече навдивовижу, і добріших пиріжків ви ніде не їстимете… Глянув я якось на спідку пиріжка, аж бачу: писані якісь слова. Так наче серце моє чуло; до столика — а од зошита й половини нема! Інші листочки, як які були, — всі на пироги розтаскала! Ну, що його робити? Не битися ж на старості літ! Торік довелося якось мені через Гадяч їхати. Нарочито, ще до города не доїжджаючи, зав'язав узлика, щоб не забувся об тім Степана Івановича попросити. Мало того: сам собі приобіцявся, що тільки но хну в городі, то щоб при тому про нього згадати. Усе дарма. І через город проїхав, і чхнув, і висякався до хустки, а все чисто забув; та вже згадав,
