як верстов шість від рогатки од'їхав. Та й нічого не вдієш, — довелося без кінця друкувати. А проте, як хто схотів би нестеменно знати, про що мова мовиться далі у цій повісті, то нехай-но тільки назнарочито в Гадяч приїде та Степана Івановича попросить. Він з утіхою великою розкаже її хоч би й знов од самого початку до кінця. Живе ж він недалечко церкви мурованої. Тут таки зразу — маленька вуличка: повернеш у вуличку, то будуть другі, чи так що й треті ворота. Та нащо вам краще; як побачите у дворі велику таку жердину з перепелом, і вийде назустріч вам баба дебела в зеленій спідниці (а він не від речі сказавши, живе собі нежонатий), — то оце ж його й двір. А проте ви можете зустріти його на базарі, де він щоранку буває, так до дев'ятої години, вибирає собі на обід риби й якої городини та з отцем Антипом провадить бесіду, а то в з євреєм, що одкупа держить. Ви його одразу й пізнаєте, бо ні в кого ж крім нього й нема штанів з кольорової вибійки та китайчатого жовтого сурдута. От вам іще приміта: як ходить він, то все руками розмахує. Ще засідатель тамтешній, небіжчик Денис Петрович, бувало як побачить його здалеку, то таки й скаже: «Гляньте но, гляньте, он де вітряк суне!»
Чотири вже роки, як Іван Федорович Шпонька на покої та й живе у своїм хуторі Витребеньках. Як був він іще Ванюшею, вчився він у Гадяцькій повітовій школі і, слід сказати, була з нього дитина над усі доброзвичайна та найупадливіша. Учитель граматики російської, Никихвор Тимохвієвич Дієпричастя, бувало каже, що якби усі в нього такі до науки упадливі були, як Шпонька, то він ніколи б не носив з собою до школи кленової лінійки, якою — сам признавався — аж намориться часом, по руках ледарів та пустунів
