б'ючи. Зшиток у нього все чистенький, зусюди обліпований, ніде ані цяточки. Сидів він завсіди тихо, руки склавши і знявши очі на учителя, і ніколи не бувало, щоб ото вішав товаришеві навперед себе папірців на спину, чи щось вирізував на лані, чи грався, поки прийде учитель, в тісної баби. Коли кому треба було ножика, перо поправити, він одразу й удавався до Івана Федоровича, знаючи, що в того завсіди й ножик є, і Іван Федорович, тоді ще просто собі Ванюша, виймав його з малого шкуратяного чехольчика, що висів у петельці його сіренького сурдута, і просив тільки не шкребти пера самим лезом, завіряючи, що для того є тупий край. Така звичайність незабаром здобула йому увагу навіть самого учителя латинської мови, що одного його кахикання в сінях, перше ніж: з'являлися в дверях його шинеля фризова та мережана віспою твар, наганяло страху на всю школу. Цей страшний учитель, що на катедрі в нього завжди лежали два пучки різок, а половина учнів все було стояли навколішках, зробив Івана Федоровича авдитором, дарма що в класі був не один з багато кращою кебетою. Тут таки не можна обминути одного припадку, що поклався на все його життя. Один із довірених йому учеників, щоб прихилити свого авдитора записати йому в спискові scit, дарма що він свого уроку і в зуб не знав, приніс до класу загорнутий у папір млинець з маслом. Іван Федорович пильнував справедливости, та на ту саме пору був голодний і не зміг опертися спокусі; узяв млинця, поставив перед собою книжку та й давай їсти, і так був убрався в ту роботу, що й не помітив, як враз настала мертва по всьому класі тиша. Тоді тільки з страхом отямився він, як страшна рука, простягнувшися із фризової шинелі, вхопила його за вухо й витягла посеред класу — Подавай сюди млинця! Подавай, кажу тобі, ледащо! — промовив грізний учитель, схопив пальцями масляного млинця і викинув його крізь вікно, суворо заказавши школярам у дворі підіймати його. Потому
