він тут таки дуже боляче вибив Івана Федоровича по руках; і справді: руки винні, що брали, а не яке інше тіло… Та хоч як там було, а тільки з тієї пори несміливість, і без того з ним нерозлучна, ще дужче опала його. Може ця пригода і призвела до того, що він ніколи не мав охоти вступити на штатську службу, побачивши на ділі, що не все щастить приховувати кінці.
Було вже йому мало не п'ятнадцять літ, коли він перейшов до другого класу, де замість скороченого катехизису та чотирьох правил аритметики, узявся він за повний та за книжку про повинності людини та за дроби. Та побачивши, що далі в ліс, то більше дрів і діставши звістку, що батенько сказали довго жити, перебув іще два роки і, за згодою паніматки, вступив потім до П*** пішого полку.
П*** піший полк був зовсім не з тих, що інші полки, дарма що стояв він здебільшого по селах, а був проте на такій нозі, що інший і кавалерійський проти нього не потягне. Більша частина офіцерів пила виморозки і вміла тягати євреїв за пейси незгірш од гусарів; кілька душ навіть танцювали мазурки, і полковник П*** полку ніколи не забував згадати про те, розмовляючи з кимсь у товаристві: — У мене, пане, — говорив віч звичайно, за кожним разом плескаючи себе по череву — багато хто танцює мазурку, пане; вельми багато, пане, ще й як багато, пане! — Щоб іще показати освіченість П*** пішого полку, ми додамо, що двоє офіцерів були завзяті картярі в банк і програвали було часом мундир, кашкета, шинелю, китиці та ремінь од шаблі, навіть дещо спіднє з одежі, а це не раз-у-раз і серед кавалеристів трапляється.
Товаришування з такими людьми проте ні трохи не обсмілило Івана Федоровича. І як він не пив виморозків, воліючи чарку горілки перед обідом та вечерею, не танцював мазурки і не грав у банк, то, натурально, мусів раз-у-раз зоставатися сам. Таким способом, як інші роз'їжджали обивательськими по дрібніших панах, він, засівши у себе дома, управлявся
