чого, то він певно примітив би її, бож від сорочинського засідателя жодна відьма на світі не сховається. Він знає достеменно, скільки в якої баби свиня приводить поросят і скільки в скрині лежить полотна і що саме з своєї одежини й добра заставить добрий чоловік в неділю у шинку. Але сорочинський засідатель не проїздив, та й яке йому діло до чужих, у нього своя волость. А відьма тим часом знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з'являлася цятка, там зорі одна по одній зникали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блищали. Раптом, з іншого боку, з'явилася друга цятка, побільшала, почала розтягатись, і була вже то не цятка. Короткозорий, хоч би він наклав на ніс, замість окулярів, колеса з комісарової брички, і тоді не розпізнав би, що воно таке. Спереду достоту німець[1]: вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки та нюхала все, що тільки траплялося, закінчувалася, як і в наших свиней, кругленьким п'ятачком; ніжки були такі тоненькі, що коли б такі мав яреськівський голова, то він поламав би їх за першим козачком. Зате ж іззаду було воно точнісінько губернський стряпчий[2] у мундирі, бо теліпався в нього хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні фалди в мундирах; хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та що увесь був не більший од сажотруса, можна було догадатись, що то не німець і не губернський стряпчий, а просто чорт, якому остання ніч зосталася вештатись по білому світу та під'юджувати на гріхи добрих людей. Взавтра ж, тільки но вдарять перші дзвони до утрені, помчить він, не оглядаючись, підобгавши хвоста, до свого барлога.
Тим часом чорт підкрадався поволеньки до місяця і вже простяг був руку схопити його, але враз смикнув її назад,
