півнем, нап'яла на голову шапку отця Кіндрата й побігла назад.
Трапилося, що тоді, коли баби балакали про це, прийшов якийсь чередник Тиміш Коростявий. Він не прогавив нагоди розказати, як улітку, саме перед петрівкою, коли він ліг спати в хліву, підмостивши під голову соломи, бачив на власні очі, що відьма, простоволоса, в самій сорочці, почала доїти корови, а він не міг поворухнутися, так вона його обчарувала, і помазала йому губи чимсь таким бридким, що він плював після того цілий день. Та це все річ щось сумнівна, бо один тільки сорочинський засідатель може бачити відьму. І тому всі значні козаки махали руками, коли чули такі розмови. «Брешуть, сучі баби!» — була звичайна відповідь їх.
Вилізши з печі та причепурившись, Солоха, як добра хазяйка, почала прибирати та ставити все до свого місця; а мішків не чіпала: «Це Вакула приніс, то нехай сам і винесе!» Чорт, тим часом, коли ще влітав у димар, якось ненароком обернувшись, побачив Чуба під руку з кумом, вже далеченько від хати. Умить вилетів він з печі, перебіг їм дорогу та й давай розкидати з усіх боків кучугури мерзлого снігу. Знялася метелиця. В повітрі забіліло. Сніг літав сюди й туди мереживом і загрожував позаліплювати очі, роти й вуха перехожим. А чорт подався знову в димар, бувши цілком певний, що Чуб повернеться разом із кумом назад, застане коваля й, мабуть, так уже почастує, що той довгенько не подужає взяти в руки пензля та малювати образливі карикатури.
І справді, тільки но здійнялась метелиця, і вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже став каятись і, насуваючи глибше на голову шапку, частував лайкою себе, чорта і кума. Та, проте, досада ця була удавана. Чуб дуже радий був, що знялася завірюха. До дяка ще у вісім разів більше тої віддалі, яку вони пройшли. Мандрівники
