повної руки і промовив з таким виглядом, у якому виявлялося і лукавство і самовдоволеність:
— А що це у вас, велеліпная Солохо? — і, сказавши це, відскочив він трохи назад.
— Як то що? рука, Йосипе Никифоровичу! — відповіла Солоха.
— Гм! рука! Хе-хе-хе! — промовив сердечно задоволений з свого почину дяк і пройшовся по кімнаті.
— А це що у вас, дражайшая Солохо? — сказав він з таким самим виглядом, приступивши до неї знову і торкнувши злегка рукою за шию та так само відскочивши назад.
— Немов не бачите, Йосипе Никифоровичу! — відповіла Солоха. — Шия, а на шиї намисто.
— Гм! на шиї намисто! Хе-хе-хе! — і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.
— А це що у вас, незрівняна Солохо?.. — Не знати, до чого б тепер торкнувся пожадливий дяк своїми довгими пальцями, коли раптом застукало в двері й почувся голос козака Чуба.
— Ой, боже мій, стороння особа! — скрикнув переляканий дяк. — Що ж тепер буде, як застануть особу мого звання?.. дійде до отця Кіндрата…
Та дякове побоювання було іншого роду: він боявся більше того, щоб не дізналася його половина, що й так уже страшною рукою своєю зробила з його товстої коси таку тоненьку.
— Бога ради, Солохо, доброчесна Солохо, — говорив він, тремтячи всім тілом, — ваша добрість, як сказано в писанії Луки, глава трин… трин… Стукають, їй-богу, стукають! Ой, сховайте мене кудинебудь!
Солоха висипала вугілля в кадовб з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні, так що поверх нього можна б насипати ще з пів-мішка вугілля.
— Добривечір, Солохо! — сказав, увіходячи до хати, Чуб. — Ти, може, мене й не сподівалась, га? А правда ж,
