Часто між колядками чулася якась весела пісня, що її тут таки встиг скласти котрийсь із молодих козаків. А то раптом один із юрби, замість колядки, смалив щедрівку й ревів на все горло:
Щедрик, ведрик!
Дайте вареник!
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски!
Регіт був нагородою штукареві. Маленькі вікна відчинялися, і сухорлява рука бабусі, які сами тільки з поважними батьками й залишалися в хатах, висувалася з вікна з ковбасою чи й шматком пирога. Парубки та дівчата навперейми підставляли мішки й підхоплювали свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточили гурт дівчат: галас, гамір; той кидав грудкою снігу, той видирав мішок з усякою всячиною. В іншому місці дівчата переймали парубка, підставляли йому ногу, і він разом з мішком летів сторч головою на землю. Здавалося, цілісіньку ніч готові були провеселитися. І ніч, як на те, так розкішно теплилась! І ще більшим здавалося світло місяця від блиску снігу!
Коваль спинився з своїми мішками, він почув у юрбі дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Всі жилки ньому здригнулися; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, подався він з маленьким мішком за плечима разом з гуртом парубків, що йшли слідом за тою дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.
«Так, це вона! Стоїть, мов цариця, і блискає чорними очима. Їй розказує щось показний парубок; мабуть потішне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється». — Ніби мимохіть, сам не розуміючи як, продерся коваль крізь гурт і став коло неї.
— А, Вакуло, ти тут! здоров! — сказала красуня з тою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. — Ну, багато наколядував? А черевики, які носить цариця,
