Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

піднятих рамах… Скільки розкошів і солодкої знемоги в українському літі!

Такою розкішшю пишався один із днів гарячого серпня року тисяча вісімсот… вісімсот… Та років із тридцять буде тому, коли шлях, верстов за десять до містечка Сорочинці[1], кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. З самого ще ранку тяглися довжелезні валки чумаків із сіллю та рибою. Гори горшків, закутаних у сіно, ледве сунули, наче нудьгуючи з своєї неволі й темряви; подекуди тільки якась розмальована барвисто миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту і привертала розчулені погляди аматорів тої розкоші. Багато з подорожніх поглядали заздрісно на високого ганчара, обладаря цих коштовностей, що повільними кроками йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи своїх глиняних чепурунів та кокеток ненависним для них сіном.

Самотою збоку тягся притомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном та всякою хатньою поклажею, а за возом брів, у чистій полотняній сорочці і в забруднених полотняних штанах, його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом котився з його смаглявого лиця і навіть капав з довгих вусів, напудрованих тим невмолимим парикмахером, що некликаний приходить і до вродливиці, і до потвори та насильно пудрує кілька тисяч уже літ увесь рід людський. Поруч із ним ішла прив'явана до воза кобила, сумирний вигляд якої доводив похилий вік її. Багато з зустрічних, а надто молодих парубків, брались за шапку, порівнявшись із нашим дядьком. Та не сиві вуси й не поважна хода його змушували їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, з чорними бровами, що рівними дугами підіймалися над ясними карими очима, в безжурним усміхом рожевих уст, в пов'язаними на голові синіми й чер-

  1. Тепер Нероновичі, Харк. області, місце, де народився Гоголь.