вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що проїжджаються в таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже певно комісари, а може те й більше». Його слова перервало запитання чорта: — «Чи просто їхати до цариці»? — «Ні, страшно, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що приїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними. Гей, сатано! Залазь но до мене в кишеню та веди до запорожців!»
Чорт умить схуд і став такий маленький, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й оступився трохи назад відблиску, побачивши пишно прибрану кімнату; та трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що приїздили через Диканьку, а тепер сиділи на шовкових канапах, підобгавши під себе замазані дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, званий звичайно корінцями.
— Здоровенькі були, панове! Помагай вам боже, ось де побачились! — сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.
— Що то там за чоловік? — запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів віддалік.
— А ви не впізнали? — сказав коваль. — Це ж я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, пошли вам боже всякого здоров'я та многії літа, без малого два дні. І нову шину натяг тоді на переднє колесо в вашій тачанці!
— А! — сказав той таки запорожець, — це той коваль, що малює знаменито. Здорове, земляче! Чого тебе бог приніс?
— Та так захотілось подивитись; кажуть…
— Що ж, земляче, — запитав запорожець набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському: — што, балшой город?
Коваль і себе не хотів осоромити та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити, він знався і сам на письменній мові.
