— Губернія знатная! — відповів байдужим голосом: — що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важниї. Многії доми посписувані буквами з сухозлотки до чрезвичайності. Нічого казати, розчудесна пропорція!
Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, зробили висновок дуже для нього вигідний.
— Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер ми їдемо зараз до цариці.
— До цариці? А будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!
— Тебе? — промовив запорожець так, як говорить доглядач до чотирилітнього свого вихованця, що проситься посадовити його на справжнього, на великого коняку. — Що ти будеш там робити? Ні, не можна. — При цьому на лиці в нього позначилася поважна міна. — Ми, брате, будемо з царицею розмовляти про своє.
— Візьміть! — домагався коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, як другий запорожець промовив:
— Візьмемо його справді, братця!
— Чому і не взяти! — сказали інші.
— Надівай же одяг такий, як і ми.
Коваль вмить заходився натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов з брузументами чоловік і сказав, що пора їхати.
Дивно знову видалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли чотириповерхові будинки, а брук сам, здавалося, з громом котився під ноги коням.
«Боже ти мій, яке світло! — думав собі коваль: — у нас і вдень не буває так ясно».
Карета стала перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й подалися по сліпуче освітлених сходах.
— Що за сходи! — шепотів коваль сам до себе: — шкода й ногами топтати. Які оздоби! От кажуть: брешуть казки! Який чорт брешуть! Боже ти мій! Що за поруччя! Яка робота! Тут самого заліза карбованців на п'ятдесят пішло!
