Уже піднявшись на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, щохвилини боячись посковзнутись на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підійшов до картини, що висіла на стіні. Це була пречиста діва з дитятком на руках,
«Що за картина! Яке чудове малювання! — міркував він. — От, здається, говорить! Здається жива! А дитя святе! І рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке! А фарби! Боже ти мій, які фарби! Тут вохри, я думаю, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А блакитна так і горить. Лепська робота! Мабуть грунт наводили найдорожчим блейвасом. Проте, хоч яке предивне тут малювання, ця мідна ручка, — провадив далі, підходячи до дверей і мацаючи замок, — ще більшого гідна подиву. Ех, як же чисто вироблено! Це все, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили…»
Може б довго ще міркував коваль, коли б лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відбивався від інших.
Запорожці пройшли ще дві зали й зупинились. Тут велено було їм дожидати. В залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купкою.
Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величного зросту огрядний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Всі генерали, що досі виступали досить бундючно в золотих своїх мундирах, заметушились і з низеньким поклоном, здавалося, ловили кожне його слово і навіть щонайменший рух, щоб цю ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть уваги на все це, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.
Всі запорожці вклонилися йому до ніг.
