— Чи всі ви тут? — запитав він протяжливо, вимовляючи слова трохи в ніс.
— Та всі, батьку, — відповіли запорожці, кланяючись знову.
— Не забудьте говорити так, як я вас учив!
— Ні, батьку, не забудемо.
— Це цар? — запитав коваль у одного з запорожців,
— Куди тобі цар! Це сам Потьомкін[1], — відповів той.
У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч паній в атласних вбраннях, з довгими хвостами, та придворних у гаптованих золотом кафтанах та з пучками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого.
Запорожці раптом всі впали на землю і закричали як один:
— Помилуй, мамо! Помилуй!
Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з великого щирістю, на підлозі.
— Встаньте! — пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.
— Не встанемо, мамо! Не встанемо! Помремо, а не встанемо! — кричали запорожці.
Потьомкін кусав собі губи; нарешті, підійшов сам і владно шепнув щось одному з запорожців. Запорожці підвелись.
Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, дещо навіть огрядну, напудровану, з голубими очима і воднораз з тим велично- усміхненим виглядом, який так умів покоряти собі все і міг належати тільки жінці, що царює.
— Найсвітліший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, — казала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. —
- ↑ Князь Г. А. Потьомкін (1739 — 1791) — фаворит Катерини II, один час фактично правив Росією.
