Чи добре вас тут приймають? — провадила вона далі, підходячи ближче.
— Та спасибі, мамо! Харч дають добрий, хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запоріжжі, — чому ж не жити якнебудь?..
Потьомнін поморщився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…
Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив уперед:
— Змилуйся, мамо! Чим тебе твій вірний народ прогнівив? Хіба ми держали руку поганого татарина; хіба згоджувалися в чомунебудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За віщо ж неласка? Спершу чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас повернути на карабінерів[1]; тепер чуємо про нові напасті. У чому винне запорізьке військо? Чи не в тому, що провело твою армію через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..
Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були винизані його руки.
— Чого ж хочете ви? — уважливо спитала Катерина.
Запорожці значущо поглянули один на одного.
— Тепер час! Цариця запитує, чого хочете! — сказав сам до себе коваль, та й упав як стій на землю.
— Ваша царська величність, не звеліть карати, а звеліть помилувати! З чого, не в гнів будь вашій царській милості сказано, зроблено черевики, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець, ні в якому царстві на світі, не зуміє так пошити. Боже ти мій, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевики!
Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурнів і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, чи не з'їхав він часом з глузду.
— Встань! — сказала ласкаво цариця. — Коли так тобі хочеться мати такі черевики, то це не важко зробити.
- ↑ Тобто примусити нести регулярну військову службу.
