мені один кінець, та недостойна жінка, що живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою… Але зглянься на сина, Даниле, глянь на сина. Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто вивчить його літати на воронім коні, бийся за волю і віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! Глянь, як він одвертає лице своє. О! тепер я знаю тебе! Ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а душа лукавої гадини! Я думала, я гадала, що в тебе хоч крапля жалості є, що в твоїм кам'янім тілі людське почуття горить. Безумно я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кості танцюватимуть у гробі з веселощів, коли почуєш, як нечестиві звірі ляхи кинуть в полум'я твого сина, коли син твій буде верещати під ножами і окропом. О, я знаю тебе! Ти радий тоді з гроба встати і роздмухати шапкою огонь, що вихруватиме під ним!
— Стій, Катерино! Йди, мій ненаглядний Іване, поцілую тебе! Ні, дитино, ніхто не зачепить волоска твого. Виростеш ти на славу батьківщині; як вихор ти літатимеш перед козаками, з єдвабною шапкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудемо те, що було між нами! Якщо вчинив тобі неправе, винюся. Чому ж ти не даєш руки? — говорив Данило батькові Катерининому, який стояв на одному місці, не виказуючи на лиці ні гніву, ні примирення.
— Батьку! — крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його, — не будь невблаганним, прости Данила: він більше вже не зробить тобі прикрості!
— Для тебе тільки, дочко моя, прощаю! — відповів він, поцілував її і блиснув чудно очима.
Катерина трохи здригнулася: чудним здався їй поцілунок, і страшним блиск очей. Вона сперлася на стіл, на якому перев'язував поранену руку свою пан Данило, думаючи, що погано й не по-козацькому він зробив, перепрошувавши тестя, коли не був ні в чому винен.
