Блиснув день, але не сонячний; небо хмарилося, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулась пані Катерина, та не радісна: очі заплакані, вся смутна і неспокійна. — Чоловіче мій любий, чоловіче дорогий, чудний мені сон снився!
— Який сон, моя люба пані Катерино!
— Снилося мені, дивно справді, і так живо, неначе наяву, снилося мені, що батько мій є той самий виродок, що його ми бачили в осавула. Але прошу тебе, не вір сну: мало якої нісенітниці не привидиться. Ніби я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, а від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ти чув, що він говорив…
— Що ж він говорив, золота моя Катерино?
— Казав: «ти поглянь на мене, Катерино, я гарний! Люди даремне говорять, ніби я бридкий; я буду тобі славним чоловіком. Подивись, як я поглядаю очима!» — Тут навів він на мене огненні очі, я скрикнула і прокинулася.
— Так, сни багато кажуть правди. Та ж чи знаєш ти, що за горою не дуже спокійно. Мало не ляхи стали зазирати знову. До мене Горобець прислав сказатп, щоб я не спав. Дарма тільки він турбується: я й без того не сплю. Хлопці мої цієї ночі зробили дванадцять засіків. Посполитих[1] частуватимемо олив'яними сливами, а шляхтичі потанцюють і від батогів.
— А батько знає про це?
— Сидить мені на шиї твій батько! Я й досі збагнути не можу його. Багато, мабуть, наробив він гріхів у чужій землі. Що ж, справді, за причина: живе вже щось із місяць, і хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! Чуєш, Катерино, не захотів меду випити, що я витрусив у берестівських євреїв. Ей, хлопче! — гукнув пан Данило, — біжи, малий, до льоху, принеси меду! Горілки навіть не п'є! Таке нещастя! Мені здається, пані
- ↑ Посполита Річ — польсько-литовське королівство.
