лізними гратами. Гримлячи ланцюгами, піднявся він до вікна подивитися, чи не прийде його дочка. Вона добра, не пам'ятає лиха, мов голубка, чи не змилосердиться над батьком… Та нікого нема. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче під нею гуляє Дніпро; йому ні до кого нема діла: він шаліє, і сумно колодникові слухати одноманітний гук його.
Он хтось показався на дорозі — це козак! І тяжко зітхнув в'язень. Знову все пусто. Он хтось далеко спускається… Має зелений кунтуш… Горить на голові золота кібалка… Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. Ось уже підходить близько…
— Катерино! дочко! змилосердься, зроби ласку!
Вона німа, вона не хоче слухати, вона й очей не поверне на в'язницю, і вже пройшла, вже й зникла. Порожньо на всьому світі. Сумно шумить Дніпро. Сум налягає на серце. Та чи відчуває той сум чарівник?
День хилиться до вечора. Уже сонце сіло. Уже нема і його. Вже і вечірній холодок; десь реве віл; звідкілясь навіваються звуки, мабуть, десь люд іде з роботи і веселиться, на Дніпрі манячить човен… кому здався в'язень!.. Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з тамтого боку. Важко розгледіти в темряві… Це повертається Катерина.
— Дочко, зглянься на бога! І люті вовченята не рватимуть свою матір; дочко, хоч подивись на злочинного батька свого!
Вона не слухає і йде.
— Дочко, ради нещасної матері!
Вона зупинилась.
— Прийди приняти останнє моє слово!
— Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Між нами нема жодної кревності! Чого ти хочеш від мене ради нещасної моєї матері?
— Катерино! Мені близько кінець, я знаю, мене чоловік твій хоче прив'язати до кобилячого хвоста і пустити по полю, а, може, ще й лютішу вигадує кару…
— Та хіба є на світі кара, що дорівняється твоїм гріхам? Жди її, ніхто не проситиме за тебе.
