— Катерино! мене не кара лякає, а муки на тім світі… Ти не винна, Катерино, душа твоя літатиме в раю коло бога, а душа боговідступного батька твого горітиме в огні вічному, і ніколи не згасне той огонь; все дужче і дужче він розгорятиметься; ні краплі роси ніхто не впустить, ні вітер не дмухне…
— Не в моїй владі зменшити кару цю, — сказала Катерина, відвернувшись.
— Катерино! зажди на одно слово; ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний бог. Чула ти про апостола Павла, який він був грішний чоловік, та потім покаявся і став святим.
— Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу? — відповіла Катерина. — Чи мені, слабій жінці, про це думати.
— Якби мені вдалося звідціля вийти, я б усе кинув. Покаюся, піду в печери, одягну на тіло цупку волосяницю, день і ніч молитимуся богу. Не тільки скоромного не візьму, риби в рот! не підстелю одежі, коли лягатиму спати! І завжди молитимуся, завжди! І коли не здійме з мене милосердя боже хоч сотої часті гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам'яну стіну, не візьму ні страви, ні питва, і вмру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиди.
Задумалася Катерина.
— Хоч я відімкну, та мені не розкувати твоїх кайданів.
— Я не боюся кайданів, — казав він: — ти говориш, що вони закували мої руки і ноги? Ні, я напустив їм в очі туману і замість руки простягнув їм сухе дерево. Ось я, глянь: на мені нема тепер жодного ланцюга! — сказав він, виходячи на середину: — Я б і стін цих не побоявся і пройшовши крізь них, але чоловік твій і не знає, які це стіни, їх мурував святий схимник, і жодна нечиста сила не може звідціля вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий свою келію. Таку саму келію вимурую і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю.
— Слухай: я випущу тебе, та що, як ти мене обдурюєш? —
