Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/175

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

сказала Катерина, зупинившися перед дверима, — і замість, щоб покаятися, будеш знову братом чортові?

— Ні, Катерино, мені вже не довго лишається жити. Близько й без кари мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на вічну муку?

Замки загриміли. — Прощай! хай тебе бог милосердний береже, дитино моя! — сказав чарівник, поцілувавши її.

— Не торкайся до мене, нечуваний грішнику, тікай скоріше… — говорила Катерина.

Але його вже не було.

— Я випустила його, — сказала вона, злякавшись і дико оглядаючи стіни. — Що я казатиму тепер чоловікові? Я пропала. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! — і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник. — Але спасла душу, — сказала вона тихо: — я зробила боговгідне діло. Але чоловік мій… Я вперше обманула його. Ой, як страшно, як важко буде мені перед ним казати неправду! Хтось іде! Це він! чоловік, — скрикнула вона в розпачі і непритомна впала на землю.

 
VII
 

— Це я, моя донечко рідна! Це я, моє серденько! — почула Катерина, очутившись, і побачила перед собою стару служницю. Баба, схилившись, здавалося, щось шепотіла і, простягнувши над нею висохлу руку свою, оббризкувала її холодною водою.

— Де я? — питала Катерина, встаючи і оглядаючись. — Передо мною шумить Дніпро, за мною гори. Куди це завела мене ти, бабо?

— Я тебе не завела, а вивела; винесла на руках моїх з душного підвалу. Замкнула ключиком двері, щоб тобі не дісталось чого від пана Данила.

— А де ж ключ? — спитала Катерина, обмацуючи свій пояс. — Я його не бачу.

— Його відчепив чоловік твій: хоче подивитися на чарівника, дитино моя.