нув і з жахом відступив назад, випустивши книгу: — Ні, нечуваний грішнику! нема тобі помилування! тікай звідціль! не можу я молитися за тебе!
— Ні? — закричав, мов божевільний, грішник.
— Дивись: святі букви на книзі налилися кров'ю… Ще ніколи в світі не було такого грішника!
— Отче, ти смієшся з мене!
— Геть, окаянний грішнику! не сміюся я з тебе! Страх мене бере. Не добре бути людині разом з тобою!
— Ні, ні, ти смієшся, не кажи… Я бачу, як розсунувся рот твій: он біліють рядами твої старі зуби!..
І, як скажений, кинувся він — і вбив святого схимника. Щось тяжко застогнало, і стогін перенісся через поле і ліс. Зза лісу піднялися худі, висхлі руки з довгими кігтями; затряслися і зникли.
І вже ні страху, нічого не відчував він. Все уявлялося йому якось невиразно: в ушах шумить, в голові гуде, ніби з похмілля, і все, що є перед очима, вкривається ніби павутиною. Скочивши на коня, поїхав він просто на Канів, гадаючи звідтіль через Черкаси вирушити в путь просто до татар у Крим, сам не знаючи чого. Їде він уже день, їде й другий, а Канева все нема. Дорога та сама, — пора б уже йому давно показатись, але Канева не видно. Здаля блиснули верхи церков, але це не Канів, а Шумськ. Здивувався чарівник, бачивши, що заїхав зовсім в іншу сторону. Погнав коня назад до Києва, і через день показалося місто; але не Київ, а Галич, місто, ще дальше від Києва, ніж Шумськ, і вже недалеко від угрів. Не знаючи, що робить, повернув він коня знову назад, та чує знову, що їде в протилежну сторону і все вперед. Не міг би жоден чоловік в світі розповісти, що діялось в душі у чарівника; а якби він заглянув і побачив, що там діється, то вже не досипав би він ночей і не засміявся б ні разу. То була не злість, не страх і не люта досада. Нема такого слова на світі, яким би можна було його назвати. Його палило, пекло, йому хотілося б увесь світ витоптати конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з водами, з усім, і втопити її
