Цей заїзд нічим не відрізнявся від інших, побудованих по невеличких селах. В них звичайно з великою запопадливістю частують подорожанина вівсом та сіном, немов він був поштовий кінь. Та коли б він схотів поснідати, як звичайно снідають порядні люди, то зберіг би в непорушності свій апетит до іншої нагоди. Іван Федорович, знаючи все це, заздалегідь призапас ковбаси та дві в'язки бубликів і, загадавши дати чарку горілки, якої в жодному постоялому дворі не бракує, взявся за свою вечерю, вмостившись на лаві перед дубовим столом, незручно вкопаним у глиняну долівку.
Тим часом почувся гуркіт брички. Ворота зарипіли; але бричка довго не в'їздила в двір. Гучний голос лаявся в бабою, що держала трактир.
— Я заїду, — почув Іван Федорович, — та коли хоч одна блощиця вкусить мене в твоїй хаті, то приб'ю, їй-богу, приб'ю, стара відьмо! і за сіно нічого не дам!
Хвилину згодом, двері відчинилися, і ввійшов, чи краще сказати, вліз товстий чоловік у зеленому сурдуті.
Голова його нерухомо лежала на короткій шиї, яка здавалася ще товщою під двоповерховим підборіддям. Здавалося, і з вигляду він належав до числа тих людей, що не сушили ніколи голови дурницями і що все їх життя котилося, як підмазане.
— Доброго здоров'я, шановний добродію! — промовив він, побачивши Івана Федоровича.
Іван Федорович мовчки вклонився.
— А дозвольте спитати: з ким маю честь? — провадив товстий подорожній. При такому допиті Іван Федорович мимоволі підвівся з місця і став на витяжку, що робив звичайно, коли його питав про що полковник.
— Відставний поручик, Іван Федорович Шпонька, — відповів він.
— А чи смію спитати, в які місця зволите їхати?
— У власний хутір, пане, у Витребеньки.
— Витребеньки! — скрикнув строгий допитувач. — Дозвольте, добродію мій, дозвольте! — говорив він, підсту-
