Нарешті Іван Федорович дістав відставку з чином поручика, найняв за сорок карбованців єврея від Могилева до Гадяча і сів у бричку в той самий час, коли дерева одягалися молодим, ще нерясним, листям, вся земля яскраво зазеленіла свіжою зеленню і по всьому полю пахло весною.
В дорозі нічого не трапилось надто прикметного. Їхали з лишком два тижні. Воно, може, ще й швидше приїхав би Іван Федорович, та побожний єврей шабашував по суботах і, накрившись своїм запиналом, молився цілий день. А втім Іван Федорович, як я вже мав нагоду зауважити, був така людина, що не підпускав до себе нудьги. В той час розв'язував він чемодан, виймав білизну, переглядав її гарненько: чи так випрано, чи так складено; здіймав обережненько пушок з нового мундира, пошитого вже без погончиків, і знов усе те складав найкращим способом. Книги він, загалом кажучи, не любив читати, а якщо й заглядав іноді до гадальної книги, то це тому, що любив натрапляти там на щонебудь знайоме, читане вже кілька разів. Так городянин простує кожного дня до клубу, не для того, щоб почути там щось нове, а щоб зустріти тих приятелів, з якими він уже з незапам'ятних часів звик балакати в клубі. Так чиновник з великою насолодою читає адрес-календар по кілька разів на день, не для яких-небудь дипломатичних витівок, але його вкрай тішить друкований розпис іменам. «А! Іван Гаврилович такий то! — проказує він сам до себе. — А от і я!.. гм!..»
А наступного разу знов перечитує з тими самими вигуками.
Після двотижневої подорожі Іван Федорович доїхав до сільця, що за сто верст від Гадяча. Це було в п'ятницю. Сонце давно вже зайшло, коли він в'їхав з бричкою і з євреєм до заїзду.
