ніс перину і подушки: — постели постіль мені долі посеред хати. Та гляди, сіна високо наклади під подушку! Та висмикни в баби з мички прядива заткнути мені вуха на ніч. Треба вам знати, добродію мій, що я маю звичай затикати на ніч вуха від того проклятого випадку, коли в одній руській корчмі заліз мені в ліве вухо тарган. Не можна описати, що зі мною сталося: в усі так свербить, так свербить… ну, хоч на стіну! Мені помогла вже в наших краях проста баба, і чим ви думали? просто відшіптуванням. Що ви скажете, мій добродію, про лікарів? Я думаю, вони просто морочать і дурять нас: інша баба в двадцять разів краще тямить, ніж усі ті лікарі.
— Дійсно, ви зволите говорити цілковиту правду, пане. Інша справді буває… — Тут він спинився, ніби не прибираючи далі пристойного слова. Не завадить тут і мені сказати, що він взагалі не був щедрий на слова. Можливо, це походило з несміливості, а може й від бажання висловитися краще.
— Гарненько, гарненько перетруси сіно! — казав Григорій Григорович своєму лакеєві: — тут сіно таке погане, що, так і дивись, попаде сучок. Дозвольте, добродію, побажати вам на добраніч! Завтра уже не побачимося: я виїжджаю вдосвіта. Ваш єврей шабашуватиме, бо завтра субота, то вам нема чого й уставати рано. Не забудьте ж моєї просьби: і знати вас не хочу, як не приїдете до села Хортищі.
Тут камердинер Григорій Григоровича стяг з нього сурдут та чоботи, натяг замість того халат, і Григорій Григорович повалився на постіль, і, здавалося, величезна перина лягла на другу.
— Ей, хлопче! куди це ти, падлюко! Іди сюди, поправ мені укривало! Ей, хлопче, підмости під голову сіна! А що, коней уже напоїли? Ще сіна! Сюди, під цей бік! Та поправ, падлюко, гарненько укривало. Отак, іще! ох!
Тут Григорій Григорович ще зітхнув разів зо два і пустив страшний носовий висвист по всій кімнаті, похропуючи часами так, що баба, яка дрімала на лежанці, про-
