ком, який часто правив за городника й сторожа. Але тітонька, що ще здалека примітила вкриту рогожею бричку, була вже тут. І Іван Федорович здивувався, коли вона майже підняла його на руки, немов не довіряючи, чи та це тітка, яка писала йому про свою неміч та хвороби.
Тітонька Василіса Кашперівна на той час мала літ близько п'ятдесяти. Замужем вона ніколи не була і звичайно говорила, що життя дівоче для неї дорожче за все. Проте, скільки я пам'ятаю, ніхто й не сватав її. Причина була та, що всі мужчини відчували при ній якусь несміливість і ніяк не мали духу освідчитися їй. «Дуже з великим характером Василиса Кашперівна», — говорили женихи, і говорили цілковиту правду, бо Василиса Кашперівна хоч кого вміла зробити тихішим од трави. П'яницю-мельника, що зовсім був уже ні на що не годящий, вона власною своєю мужньою рукою, смикаючи щодня за чуб, без будьякого стороннього засобу, зуміла зробити золотом, а не людиною. Зріст мала майже велетеньский, огрядність і силу до зросту відповідну. Здавалося, що природа допустилася непрощенної помилки, призначивши їй носити темнобрунатний, у будні, капот з дрібненькими зборочками й червону кашемирову шаль на Великдень та в день своїх іменин, тоді як їй більше б личили драгунські вуси та високі ботфорти. Зате все, що робила, цілком пасувало до її вигляду: вона каталась сама на човні, гребучи веслом вправніше за будьякого рибалку; стріляла дичину; стояла невідступно над косарями; знала достеменно, скільки динь та кавунів на баштані, брала мостове по п'ять копійок з воза, що переїздив через її греблю; злазила на дерево й трусила груші; била ледачих васалів своєю страшною рукою і підносила достойним чарку горілки тією таки грізною рукою. Мало не в один час вона лаялась, фарбувала пряжу, бігала на кухню, робила квас, варила медове
