тися ним. Одного дня — було це вже по закінченні жнив, а саме під кінець місяця липня — Василиса Кашперівна, взявши Івана Федоровича з таємничим виглядом за руку, сказала, що вона тепер хоче поговорити з ним про діло, яке здавна вже її цікавить.
— Тобі, люб'язний Іване Федоровичу, — так вона почала, — відомо, що в твоєму хуторі вісімнадцять душ, правда це по ревізії, а так, може, набереться більше, може, буде з двадцять чотири. Та не про це мова. Ти знаєш той лісок, що за нашою левадою, і, мабуть, знаєш за тим таки ліском широкий луг і в ньому двадцять без чогось десятин, а трави стільки, що можна кожного року продавати більше ніж на сто карбованців, особливо, коли, як кажуть, у Гадячі буде кінний полк.
— А як же, тітонько, знаю: трава дуже добра.
— Це я й сама знаю, що дуже добра; а чи знаєш ти, що вся ця земля насправді твоя? Чого ж ти так витріщив очі? Слухай, Іване Федоровичу! Ти пам'ятаєш Степана Кузьмовича? Та що я кажу: «пам'ятаєш»! Ти тоді був такий маленький, що не міг вимовити навіть його ім'я. Де ж пак! Я пригадую, коли приїхала на саме пущення перед пилипівкою і взяла тебе на руки, то ти мало не зіпсував мені всієї сукні; щастя моє, що встигла передати тебе мамці Мотроні; от який ти тоді був поганий!.. Та не про те мова. Вся земля, що за нашим хутором, і саме село Хортище, було Степана Кузьмовича. Він, треба тобі сказати, ще тебе на світі не було, як почав наїздити до твоєї матінки; правда, в такий час, коли твого батечка не було вдома. Та я, проте, не на докір їй говорю, — упокой господи її душу! — хоч покійниця завжди кривдила мене. Та не про те мова. Як би там не було, тільки Степан Кузьмович зробив тобі дарчий запис на той самий маєток, про який я тобі говорила. А покійниця твоя матінка, між нами будь сказано, предивної була вдачі. Сам чорт (прости мене господи за таке погане слово!) не міг би зрозуміти її. Де вона діла той дарчий лист, один бог відає. Я думаю, просто, що він в руках у цього старого панича Григорія Григоро-
