вича Сторченка. Цьому пузатому пройдисвітові перейшов увесь його маєток. Я ладна закластися на бозна що, коли він не втаїв листа.
— Дозвольте запитати, тітонько: чи не той це Сторченко, що з ним я познайомився на станції? — Тут Іван Федорович розказав про зустріч.
— Хто його знає! — відповіла, трохи подумавши, тітонька, — може він і не поганець. Правда, він усього тільки півроку як переїхав до нас жити; за такий час чоловіка не взнаєш. Стара матінка його, я чула, дуже розумна жінка і, кажуть, велика тямуха солити огірки; килими власні дівки її уміють дуже гарно ткати. Та як ти кажеш, що він тебе добре привітав, то їдь до нього: може, старий грішник послухається совісті і віддасть, що належить не йому. Мабуть, можна б поїхати й бричкою, тільки проклята дітвора повисмикувала ззаду усі гвіздки; треба буде сказати кучерові, щоб поприбивав скрізь краще ремінь.
— Навіщо, тітонько? Я візьму візок, в якому ви їздите іноді стріляти дичину.
На цьому скінчилася розмова.
В обідню пору Іван Федорович в'їхав у село Хортище і відчув деяку боязкість, коли став наближатись до панського дому. Дім цей був довгий і не під очеретом, як у багатьох околишніх поміщиків, а з дерев'яною покрівлею. Дві комори у дворі теж були з дерев'яною покрівлею; ворота дубові. Іван Федорович схожий був на того ферта, який, заїхавши на бал, бачить усіх, куди не погляне, вбраних франтовитіше за нього. З пошани він спинив свій візок біля комори і підійшов пішки до гайку.
— А! Іване Федоровичу! — гукнув товстий Григорій Григорович, що ходив по двору в сурдуті, але без галстуха, жилета і підтяжок. Однак і це вбрання, здавалося, обтяжу-
