ваючи злегка головою; якщо про справи господарські, то висовував голову з своєї брички і робив такі міни, що, дивлячись на них, здається, можна було прочитати, як треба робити грушевий квас, які завбільшки ті дині, що, про них він говорив, і які ситі ті гуси, що бігають у нього по двору.
Кінець-кінцем, на превелику силу, уже ввечері, пощастило Іванові Федоровичу розпрощатись і, хоч який був згодливий, хоч як його силували зостатись ночувати, устояв таки в своєму намірі їхати, — і поїхав.
— Ну що? Виманив у старого лиходія листа? — таким запитанням зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче дожидалась його уже кілька годин на ганку і не втерпіла, нарешті, щоб не вибігти за ворота.
— Ні, тітонько! — сказав Іван Федорович, злізаючи з візка. — У Григорія Григоровича немає ніякого листа.
— І ти повірив йому? Бреше він, проклятий! Колинебудь попаду, їй-богу, відлупцюю власними руками. Е, я йому спущу сала. Проте, треба наперед поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти… Та не про те тепер мова. Ну що ж, обід був добрий?
— Дуже… так, дуже, тітонько!
— Ну, а які ж були страви? розкажи. Стара, я знаю, добре тямить доглянути за кухнею.
— Сирники були із сметаною, тітонько; соус з голубами, начиненими…
— А індичка з сливами була? — спитала тітонька, бо й сама вміла майстерно готувати цю страву.
— Була й індичка!.. Дуже гарні панночки — сестриці Григорія Григоровича, особливо білява!
— А! — сказала тітонька і поглянула пильно на Івана Федоровича, що почервонів і потупив очі в землю. Нова
