думка мигнула їй у голові. — Ну що ж? — спитала вона з цікавістю і жваво: — які в неї брови? — Не шкодить зазначити, що тітонька завжди покладала найпершу красу жіночу в бровах.
— Брови, тітонько, зовсім такі, які, ви розказували, замолоду були у вас. І по всьому личку дрібненьке ластовиння.
— А, — сказала тітонька, бувши задоволена зауваженням Івана Федоровича, що, проте, не мав і на думці сказати тим комплімент. — Яке ж було на ній убрання? Хоч, правда, тепер важко знайти такі добрячі матерії, як от хоч би, приміром, у мене на цьому капоті. Та не про те мова. Ну, що ж, ти говорив про щонебудь з нею?
— Тобто, як?.. я, тітонько? Ви, може, вже думаєте…
— А що ж? Що тут дивного? Сам бог велів. Може, тобі з нею на роду написало жити впарочці.
— Я не знаю, тітонько, як то ви можете це говорити. Це свідчить, що ви зовсім не знаєте мене.
— Ну, от уже й образився! — сказала тітонька. «Ще молода дитина! — подумала вона сама до себе: — нічого не знає! Треба звести їх докупи; хай познайомляться».
Тут тітонька пішла заглянути до кухні й покинула Івана Федоровича. Але з цього часу вона тільки й думала про те, щоб побачити якнайскоріше свого племінника жонатим і поняньчити маленьких унучків. В голові її громадилися самі тільки готування до весілля, і помітно було, що вона в усіх справах метушилася далеко більше, ніж раніше, хоч, проте, справи від того йшли не так на краще, як на гірше. Часто, роблячи якесь тістечко, що його взагалі вона ніколи не довіряла куховарці, вона, загадавшись і уявивши, як біля неї стоїть маленький унучок і просить пиріжка, неуважно простягала до нього руку з найкращим шматком, а дворовий собака, користуючись з того, хапав зубами ласий шматок і своїм голосним гавканням виводив її з задуму, за що й був завжди битий коцюбою. Навіть забулася вона про свої улюблені справи і не їздила на полювання, особливо, коли, замість куріпки, за-
