рович сидів на своєму стільці, як на голках, червонів і спускав очі; але панна, здавалося, зовсім того не помічала і байдужісінько сиділа собі на канапі, розглядаючи пильно вікна та стіни або ведучи очима услід за кішкою, що боязко пробігала під стільцями.
Іван Федорович трохи прибадьорився і хотів був розпочати розмову; але, здавалося, всі слова свої розгубив він дорогою.
Ні одна думка не спадала в голову.
Мовчанка тривала щось із чверть години. Панночка все так само сиділа.
Нарешті Іван Федорович набрався духу:
— Улітку дуже багато мух, добродійко! — вимовив він напівтремтячим голосом.
— Аж надто багато, — відповіла панна. — Братик нарочито зробив хлопавку із старого матінчиного черевика; але все ще дуже багато.
Тут розмова знов урвалася. Іван Федорович ніяким способом уже не знаходив мови.
Нарешті господиня з тітонькою та з чорнявою панною повернулися. Поговоривши ще трохи, Василиса Кашперівна попрощалася з старою і з паннами, хоч і як запрошували їх залишитися на ніч. Стара й панни вийшли на ганок провожати гостей і довго ще кланялися тітоньці та племінникові, що виглядали з брички.
— Ну, Іване Федоровичу, про що ж ви говорили удвох в панночкою? — запитала дорогою тітонька.
— Вельми скромна й доброзвичайна панночка Марія Григорівна! — сказав Іван Федорович.
— Слухай, Іване Федоровичу! я хочу поговорити з тобою сурйозно. Тобі ж, слава богу, тридцять восьмий рік; чин ти вже маєш хороший. Час подумати і про дітей. Тобі неодмінно потрібна жінка…
— Як, тітонько! — скрикнув, злякавшись, Іван Федорович, — як жінка! Ні, тітонько, змилуйтесь… Ви зовсім в сором мене загоните… Я ще ніколи не був жонатий… Я зовсім не знаю, що з нею робити!
