Їй-богу, вже обридло розповідати. Та що ви думаєте. Справді обридне: розказуй та й розказуй, і відчепитися не можна. Ну, вже нехай, я розкажу, тільки, далебі, востаннє. Еге, говорили ви про те, що людина може упоратись, як то кажуть, з нечистою силою. Воно звісно, себто, як гарненько подумати, то на світі всякого буває… А проте не кажіть цього. Захоче обморочити диявольська сила, то обморочить… Ось подивіться но: було нас у батька четверо. Я був тоді ще дурень. Усього було мені літ яких одинадцять; ніж бо, не одинадцять: я пригадую, як зараз, коли побіг одного разу я навкарачки і почав гавкати по-собачому, батько закричав па мене, похитавши головою: «Ей, Хомо, Хомо, тебе женити вже пора, а ти дурієш, як молодий лошак».
Дід тоді ще живий був і на ноги, — нехай йому легко ікнеться на тому світі, — доволі міцний. Бувало, згадає… Та що ж це так розказувати. Той вигрібає з печі годину цілу вуглину для своєї люльки, інший чогось за комору побіг. Що це, справді… Хай би вже з примусу, а то ж сами напросилися. Слухати, так слухати!
Батько це напровесні повіз у Крим на продаж тютюн. Не згадаю тільки, два чи три вози наладнав він. Тютюн був тоді в ціні. З собою взяв він трьохлітнього брата, привчати заздалегідь, до чумакування. Нас зосталося: дід, мати, я та брат та ще брат. Дід посіяв баштан коло самого шляху і перейшов жити до куреня; взяв і нас з собою,
