ганяти горобців та сорок з баштана. Нам це було, не можна сказати, щоб і погано. Бувало, наїсися за день стільки огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, мов півні кричать. Ні, воно до того ж і прибуток був. Проїжджих вештається багато на шляху, всякому забагнеться поласувати кавуном чи динею. Та й з околишніх, бувало, хуторів нанесуть на виміну курей, яєць, індиків. Гарне було життя.
Та дідові найлюбіше було те, що чумаків щодня возів з п'ятдесят проїде. Народ, знайте, бувалий: почне оповідати — тільки вуха наставляй. А іноді це все, як голодному галушки. Іноді, бувало, трапиться зустрітися з давніми знайомими (діда всякий уже знав), можете уявити сами, що буває, коли збереться старе луб'я. Гала, гала, тоді та он тоді, таке та он яке було… Ну й підуть! Згадають бозна колишнє.
Одного разу — ну, ось, далебі, наче сьогодні сталося, — сонце почало вже сідати; дід ходив по баштану й знімав з кавунів листя, яким накривав їх удень, щоб не попеклися на сонці.
— Глянь, Остапе, — кажу я братові: — он чумаки їдуть.
— Де чумаки? — сказав дід, поклавши позначку на великій дині, щоб, бува, не з'їли хлопці.
Шляхом сунулося, справді, возів із шість. Попереду йшов чумак в уже сивими вусами. Не дійшовши кроків, як би вам сказати, із десять, він сказав.
— Добридень, Максиме! Ось де довів бог побачитись.
Дід примружив око: — А, здоров, здоров! Звідкіля бог несе? І Болячка тут? Здоров, здоров, брате! Що за дідько! та тут усі; і КрутотрищенкоІ і Печериця! і Ковельок! і Стецько! Здорові. А, га, га! го, го!.. — і давай цілуватись.
Волів розпрягли й пустили пастись на траву. Вози залишили на дорозі, а сами всі сіли кружка коло куреня й запалили люльки. Та де вже там до люльок? За оповіданнями та балачками навряд чи й по одній викурили. Пополуднавши, почав дід частувати гостей динями.
