Ось кожний, взявши по одній дикі, обчистив гарненько ножиком (всі були терті, тинялись чимало, знали вже, як їдять на світі; мабуть, і до панського столу хоч зараз ладні сісти); обчистивши гарненько, проткнув кожний пальцем дірочку, випив з неї кісіль й давай краяти скибочками та класти в рот.
— Що ж ви, хлопці, — сказав дід, — роти свої роззявили? Танцюйте, собачі діти! Остапе, де твоя сопілка? Ану бо козачка! Хомо, берись у боки! Ну! Ось так! Гей, гоп!
Я був тоді хлопець моторний. Старість клята! Тепер уже не піду так; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився на нас дід, сидячи з чумаками. Я помічаю, що в нього ноги не вистоять на місці: їх наче щось так і смикав.
— Дивись, Хомо, — сказав Остап: — якщо старий шкарбан не піде в танець!
Що ж ви думаєте? Не встиг він сказати, — не втерпів дідуган! Забагнулося, знаєте, похвалишся перед чумаками.
— Ач, бісові діти! Хіба ж так танцюють? Ось як танцюють! — сказав він, схопившись на нога, простягнувши руки та вдаривши закаблуками.
Ну, нема що казати, танцював він так, що хоч би й з гетьманшею. Ми розступились, і пішов шкарбан вивертати ногами по всьому рівному місці, що було коло грядки з огірками. Тільки но дійшов він, проте, до половини і хотів розгулятися та викинути ногами на вихор якусь таку свою штуку, не здіймаються ноги — та й годі! Що за напасть! Розігнався знову, дійшов до середини — не бере! Хоч ти що, — не бере та й не бере! Ноги мов дерев'яні стали. — «Ач, диявольське місце! Ач, бісова облуда! Вплутається ж Ірод, ворог роду людського»! Ну як же сорому набратися перед чумаками? Пустився знову і почав чесати дрібно-дрібно, глянути любо; до середини — ні! не витанцьовується, та й годі! «Ах ти ж, шельминський сатано! Щоб ти вдавився гнилою динею, щоб ти ще маленьким здох, собачий сину! На старість завдав сорому якого». — І справді ззаду хтось зареготався. Оглянувся: ні баштана, ні чу-
