маків, нічого; позаду, попереду, з боків чисте поле. — «Е! ссс… от тобі на!» — Почав прищулювати очі — місце, ніби, й не зовсім знайоме! Збоку ліс, зза ліса стриміла якась жердина і манячила геть далеко в пебі. Що за напасть, та це ж голубник, що в попа на городі! З другого боку теж сіріє щось; приглянувся: клуня волосного писаря. Он куди затягла нечиста сила! Поплутавши навколо, натрапив він на стежку. Місяця не було; біла пляма блимала, замість нього, крізь хмару. «Буде завтра великий вітер!» подумав дід. Зирк! убік від стежки на могилці спалахнула свічка. Бач! спинився дід, руками взявся в боки і дивиться: свічка погасла вдалені, і трохи далі засвітилася друга. — «Скарб! — скрикнув дід: — закладаюсь на що хочете, якщо не скарб!» — і вже поплював було на долоні, щоб копати, та схаменувся, що нема з ним ні заступа, ні лопати. «Ех, шкода, та хто ж його знає? Може, досить тільки підняти дерн, а він тут і лежить, голубчик! Нічого не вдієш, позначити б, принаймні, місце, щоб не забути потім!»
Ось, приволікши зламану, мабуть, вихорем, чималу гілляку, привалив він нею ту могилку, де горіла свічка, і пішов стежкою. Молодий дубняк рідшав; мигнув пліт. «Егеж! Чи не казав я, — подумав дід, — що це попова левада. Ось і пліт його! Тепер і версти не буде до баштана».
Пізненько, проте, прийшов він додому і галушок не захотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно ті чумаки поїхали, і закутався в кожух. Іколи той почав був питати: а куди тебе, діду, чорти носили сьогодні? — Не питайся — сказав він, залазячи під кожух глибше: — не питай, Остапе, бо посивієш! — І захропів так, що горобці, які забрались були на баштан, знялися з переляку в повітря. Та де вже там йому спалось! Нема чого казати, хитрий був з біса, дай йому боже царстви небесне! умів відкараскатись завжди. Іноді такої заспіває, що губи почнеш кусати.
Другого дня, тільки почало смеркатись в полі, дід натяг свитку, підперезався, взяв під пахву заступа й лопату, надів на голову шапку, випив кухоль сирівцю, витер губи
