— Ай! — закричало басом.
Зирк — дід. Ну, хто ж його знає! Їй-богу, думали, що бочка суне. Признатися, хоч воно трохи й гріх, а, далебі, смішно було дивитись на сиву дідову голову, облиту помиями та обвішану лушпинням з кавунів і динь.
— Бач, бісова баба! — сказав дід, витираючи голову полою: — як обпарила! наче свиню перед різдвом. Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! Будете, собачі діти, ходити в золотих жупанах. Гляньте но, гляньте сюди, що я вам приніс! — казав дід і відкрив казана.
Що ж би, ви думали, таке там було? Ну, принаймні, подумавши гарненько, га? золото? Ото ж бо, що не золото: сміття, непотріб… сором сказати, що таке. Плюнув дід, кинув казана і руки після того вимив.
І з тої пори закляв дід і нас вірити колинебудь чортові.
— І не думайте! — говорив він часто нам. — Все, що не скаже ворог господа христа, все збреше, собачий син! У нього правди й на гріш нема!
І, бувало, тільки но почує старий, що десь не все гаразд: «Ану, хлопці, давайте хрестити! — гукне нам: — так його! так його! гарненької» — і давай хрестити. А то прокляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив плотом і звелів кидати туди все найнепотрібніше: весь бур'ян і сміття, що згрібали на баштані.
Так ось як морочить нечиста сила людину! Я знаю добре ту землю: після того наймали її в мого батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! І врожай завжди був навдивовижу; та на зачарованому місці ніколи не росло нічого путнього. Засадять як слід, а зійде таке, що й розібрати не можна: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок… чорт-зна, що таке!
