З острахом оглянувся він: боже ти мій, яка ніч! Ні зір, ні місяця; навколо провалля; під ногами круча без дна; над головою нависла гора і ось-ось, здається, так хоче обвалитися на нього! І ввижається дідові, що зза неї моргає якась пика: ой! ой! ніс, як ковальський міх; ніздрі — хоч по цебру води влий у кожну! Губи, їй-богу, наче дві колоди! Червоні очі вилізли поверх, та ще й язика висолопила і дражниться! — «Чорт з тобою! — сказав дід, кинувши казана. — На тобі й клад твій. Отака ж мерзенна пика!» — І вже кинувся було втікати, та знову оглянувся і став, побачивши, що все — як і раніш було. — «Це тільки лякає нечиста сила».
Заходився знов коло казана — ні, важкий! Що робити? Не кидати ж тут? Отож з усієї сили вихопив він його руками: — Ну, раз, раз! Ще, ще! — І витяг. — «Ух, тепер би й табаки понюхати!»
Вийняв ріжка; перед тим, однак, як насипати, оглянувся гарненько, чи нема кого. Здається, що нема; та ось увижається йому, що пеньок сопе і дметься, вистромлюються вуха, наливаються червоні очі; ніздрі роздулись, ніс наморщився, ну, ось так і збирається чхнути. «Ні, не понюхаю табаки, — подумав він, ховаючи ріжок: — знов заплює сатана очі». Схопив він мерщій казан і давай бігти щосили; тільки чує, що ззаду щось так і шмагає пруттям по ногах… «Ай, ай, ай!» — скрикнув тільки дід, бігши щосили. І так він добіг аж до попового городу. Тоді тільки трохи попустив дух.
«Де це пішов дід?» думали ми, ждучи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла й мати, принесла горщик гарячих галушок. Нема, та й нема діда. Заходилися знову вечеряти сами. Після вечері мати помила горщик і назирала очима, куди вилити помиї, бо навкруги все були грядки, аж бачить, йде просто їй назустріч кухва. На небі було таки темненько. Мабуть з хлопців хтось, жартуючи, заховався ззаду і підштовхує її.
— Ось саме сюди й помиї вилити, — промовила й вилила гарячі помиї.
