Тихенько побіг він, піднявши заступа вгору, наче намірявся почастувати ним кабана, що заліз на баштан, і зупинився перед могилкою. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, порослий травою. «Цей камінь треба підняти!» подумав дід, і заходився обкопувати його з усіх боків. Великий клятий камінь! Та проте, обпершись міцно ногами в землю, зіпхнув таки його з могили. «Га!» пішло долиною. — «Туди тобі й дорога! Тепер швидше піде діло».
Тут дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак табаки і мав уже піднести до носа, як враз щось над головою його — «ачхи!» Чхнуло щось так, що аж похитнулись дерева, і дідові обризкало все обличчя. — «Одвернувся б хоч набік, коли хочеш чхнути!» сказав дід, витираючи очі. Оглянувся — нікого нема. — «Ну, не любить, видно, чорт табаки! — сказав він далі, ховаючи ріжка за пазуху й беручись за заступ. — Дурень же він, бо такої табаки ні дідові, ні батькові його не доводилося нюхати!» — Взявся копати — земля м'яка, заступ так і вгрузає. Ось щось дзенькнуло. Викидавши землю, побачив він казан.
— Ага, голубчику! ось де ти! — сказав дід, підсовуючи казана заступом.
— Ага, голубчику, ось де ти! — запищав пташиний дзюб, клюнувши в казан.
Відхилився дід і впустив заступа.
— Ага, голубчику, ось де ти! — замекала бараняча голова з вершка дерева.
— Ага, голубчику, ось де ти! — заревів ведмідь, висунувши зза дерева морду. Дрижаки пройняли діда.
— Та тут страшно слово сказати! — буркнув він до себе.
— Та тут страшно слово сказати! — пискнув пташиний дзюб.
— Страшно слово сказати! — замекала бараняча голова.
— Слово сказати! — ревнув ведмідь.
— Гм!.. — сказав дід, та й сам перелякався.
— Гм! — пискнув дзюб.
— Гм! — промекнув баран.
— Гм! — ревнув ведмідь…
