а потім і перестав. Довелося чортові дати в заставу червону свитку свою, здається, за третину ціни шинкареві, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку. Заставив та й каже йому: «Гляди ж, шинкарю, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!» — і зник, як у воду впав. Шинкар роздивився гарненько свитку; сукно таке, що й у Миргороді не знайдеш! а червоний колір горить, як огонь, аж не надивитись на нього. От шинкареві надокучило дожидатись строку. Почухав собі голову та й злупив з якогось проїжджого пана мало не п'ять червінців. Про строк шинкар зовсім і забув. Коли це одного разу, так надвечір, приходить якийсь чоловік: «Ну, шинкарю, давай мою свитку!» Той спочатку і не впізнав був, а потім, як роздивився, почав удавати, наче і в вічі не бачив: «Яку свитку? нема в мене ніякої свитки! Знати не знаю твоєї свитки!» Той, дивись, і пішов; та тільки ввечері, коли шинкар, замкнувши свою халупу і перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирадло і став по-своєму молитись богу — чує шарудіння… зирк — з усіх вікон повиставлялись свинячі рила…
Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче хрюкання; всі зблідли… Потом обілляло й самого оповідача.
— Що? — сказав злякано Черевик.
— Нічого! — відповів кум, що аж дрижав увесь.
— Га! — обізвався хтось із гостей.
— Ти сказав?..
— Ні!
— Що ж воно хрюкнуло?
— Бозна чого ми переполохались! Нікого нема!
Всі злякано почали озиратись навколо і почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива, ні мертва.
— Ох ви, баби! баби! — промовила вона голосно: — чи вам козакувати і чоловіками зватись! Вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хтось, прости господи, мабуть… Під кимсь ото ослін заскрипів, а всі й зірвались як навіжені!
