— Куди там йому бліднути! — підхопив другий: — щоки його розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так наполохала людей.
Баклажок покотився по столу і зробив гостей ще веселішими. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка і не давала й на хвилину спокою його цікавому духові, напосівся на кума.
— Скажи, будь ласка, куме! Питаю, та ніяк не допитаюсь, що то за історія з тією проклятою свиткою?
— Е, куме! воно б не годилось говорити проти ночі; та хіба вже, щоб догодити тобі й добрим людям, — тут він звернувся до гостей, — а вони, я бачу, теж не від того, щоб послухати про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!
Тут він почухав плече, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:
— Одного разу за якусь провину, а за яку, їй-богу не знаю, вигнали одного чорта з пекла…
— Як же воно так, куме? — перебив Черевик. — Як же могло це статись, щоб чорта вигнали з пекла.
— Що ж поробиш, куме, вигнали то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулось вчинити яке добре діло, ну й показали на двері. От бідному чортові так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік тепер не пройде, не захистивши спершу себе хрестом святим; і став той чорт такий гуляка, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку.
Тут знову строгий Черевик перебив нашого оповідача;
— Бозна що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хтось у шинок: адже в нього є, слава богу, і кігті на лапах, і ріжки на голові.
— Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — і дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір,
