Не бійся, матінко, не бійся,
В червоні чобітки обуйся,
Топчи вороги
Під ноги;
Щоб твої підківки
Бряжчали!
Щоб твої вороги
Мовчали!
Весільна пісня
Підперши ліктем гарне личко своє, замислилась Параска, сама в хаті коло столу. Багато мрій снувалося навколо русої голівки. Іноді раптом легенька усмішка торкалась її червоних губенят, і від якоїсь радісної думки зводились темні її брови, то знову хмарина роздуму насувала їх на карі, ясні очі.
— А що, як не справдиться те, що говорив він! — шепотіла вона з якимось сумнівом. — А що, як мене не віддадуть? а що… Та ні, ні; не буде цього! Мачуха моя робить все, що їй забагнеться; то невже й я не зроблю так, як мені хочеться? Затятися і я вмію. Який же він гарний! Як чарівно світять його чорні очі! як любо промовляє він: «Парасю, голубко!» Як личить йому біла свитка! Якби ще пояс гарячіший! Нехай, уже правда, я йому витчу, як перейдемо жити в нову хату. Не подумаю без радості, — говорила вона собі, достаючи зза пазухи маленьке дзеркальце, обліплене червоним папером, що купила на ярмарку, і видивляючись в нього з прихованою втіхою. — Якщо зустрінусь тоді денебудь з нею, — я їй нізащо не вклонюся, нехай собі хоч лусне. Ні, мачухо, годі вже тобі шарпати свою падчерицю! Швидше зійде пісок на камені і дуб, як верба, у воду похилиться, ніж я схилюся перед тобою! Та я й забула, ану, приміряю очіпок, хоч і мачушин, як він на мене прийдеться!
Тут встала вона, тримаючи в руках дзеркальце і нахилившись до нього головою, трепетно йшла по хаті, наче боялась впасти, бачачи під собою замість долівки стелю з
