накладеними під нею дошкамй, відкіля полетів недавно попович, та полиці, заставлені горшками.
— Та що це я, справді, мов дитина, — скрикнула вона, сміючись: — боюсь ступити й ногою!
І почала притупувати ногами, — чимдалі сміливіше; нарешті, ліва рука її спустилась і вперлася в бік, і вона пішла в танець, побрязкуючп підківками, тримаючи перед собою дзеркало і наспівуючи улюблену свою пісню:
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько,
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько!
Зелененький барвіночку,
Стелися те нижче,
А ти, милий, чорнобривий.
Присунься ще ближче!
Черевик заглянув у цей час у хату і, побачивши, як його дочка витанцьовує перед дзеркалом, спинився. Довго дивився він, сміючись з цієї витівки своєї дочки, що, замислившись, не бачила, здавалось, нічого; та коли почув знайому пісню — жижки його затрусилися: бундючно взявшись у боки, вийшов він наперед і пішов навприсядки, забувши про всі клопоти свої. Гучний кумів регіт примусив їх обох здригнутись.
— Ото добре! батько з дочкою завели вже тут сами собі весілля! Йдіть швидше: жених прийшов!
При останньому слові Параска спалахнула яскравіше, ніж червона стрічка на її голові, а безжурний батько її згадав, за чим прийшов він.
— Ну, дочко, ходімо мерщій. Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла, — говорив він, боязко оглядаючись на всі боки: — побігла купувати собі плахти та всякі ряднини, і поки не вернулась, треба все скінчити!
Не встигла Параска переступити через поріг, як почула себе на руках парубка у білій свитці, що з цілим натовпом народу дожидався її на вулиці.
— Боже благослови! — сказав Черевик, складаючи їм руки, — нехай собі живуть, як вінки в'ють!
